Вивчення конкретної кримінальної справи є важливим для розуміння усіх аспектів функціонування судової влади на початку ХVІІ століття в регіоні. Судовий процес відбувався у міських судах Волинського воєводства на підставі привілеїв, а також німецького міського права. Важливими факторами, що впливали на хід слідства, суд та вирок, була конфесійна належність підозрюваного та винного, тому звернення до історичного минулого матеріального та процесуального права на Волині є шляхом до визначення закономірностей його розвитку і формування високої правової культури у суспільстві сьогодні.
Зазначимо, що комплексний історико-правовий аналіз ходу кримінальної справи про пограбування церкви Чесного Хреста у Луцьку в 1621 році, слідство та виконання вироку підозрюваного та винного у даній статі зроблено вперше. Опосередковані відомості щодо цієї справи знаходимо лише у праці М. Довбищенка «Луцьке братство і братський монастир 1617-1833 р.», вміщеній у серії «Архів Української Церкви».
У ході виступу спробую проаналізувати межі повноважень у сфері кримінального судочинства війта та лавничого суду, оцінити вплив релігійного фактора на прийняття рішення, встановити історичну специфіку процесуальних (процедурних) норм, які регулювали суспільні відносини тогочасного періоду.
Ми знаємо, що церква Чесного Хреста в Луцьку була побудована після Люблінської унії 1569 року, коли Луцьк став, в числі інших міст, відчувати процеси полонізації. Будівництво церкви стало радше винятком, бо її на свої кошти будувало створене 1617 року Луцьке Христовоздвиженське братство. Вже через три роки братчики спромоглися отримати від Константинопольського патріарха Феофанія право ставропігії, за яким церква стала незалежною від місцевих уніатських ієрархів, ставши центром православного життя в Луцьку.
В ніч з 15 на 16 лютого 1621 року невелика група злодіїв обікрала в Луцьку православну церкву Чесного Хреста. На місці вчинення злочину луцькі братчики зуміли затримати «з лицем» (з речовим доказом) тільки одного з крадіїв, римо-католика Валентія Лонського. В той же самий день (16 лютого) у цій справі відбувся суд Луцького магістрату, який очікувано кваліфікував дії Лонського як святокрадство (святотатство), і засудив його до смертної кари шляхом спалення наживо.
Рішення суду було виконано вранці 17 лютого 1621 року на луцькому передмісті. Того ж самого дня ксьондз костелу св. Якуба, Мартин Іздебський, прибув до Луцького гродського суду і вніс протестацію супроти православних посадовців Луцького магістрату. В протестації він звинуватив Луцький гродський суд за трьома пунктами:
1) лавники і радники Луцького магістрату не дозволили йому сповідати Лонського перед стратою;
2) виконання покарання відбулось не в установленому місці (в центрі біля ганебного стовпа);
3) тіло страченого не було поховане після спалення.
Сам по собі, цей історичний факт відомий, але потребує додаткових коментарів.
За грамотою Великого князя литовського Олександра, від 31 липня 1497 року, місцевий війт отримав повну свободу дій у кримінальних справах. До того ж, всі звернення райці мали передавати тільки війту, але від нього жодна апеляція уже не мала нікуди надходити, хіба що, тільки, у присутності великого князя. Тобто, луцький війт був останньою інстанцією в усіх справах віднесених до його компетенції. При цьому, його юрисдикція поширювалась не тільки на мешканців Луцька, але й на тих осіб, які жили навколо міста.
На прохання лучан, 26 жовтня 1576 року, польський король Стефан Баторій своїм листом надав роз’яснення щодо застосування окремих артикулів (норм права), які були внесені до попередніх міських привілеїв. Зокрема, він підкреслив, що луцькі міщани, підпорядковуючись магдебурзькому праву і користуючись міськими вольностями, не мають потреби виходити з-під юрисдикції міського уряду, і не повинні позиватись до якоїсь іншої судової інстанції, за винятком тих випадків, коли у міщан існуватиме переконання в заподіянні їм кривди від самої міської влади. І вже тоді, відповідно до посполитого звичаю, вони можуть апелювати до короля і його двору.
В контексті нашого дослідження виникає запитання, а що у XVII столітті вважали святокрадством (świętokradztwoм), коли його законодавець відніс до злочинів публічного звинувачення?
З часів Римської імперії святокрадство (святотатство) розглядалось юристами як майнове посягання на священні предмети, здійснене шляхом їх викрадення або знищення. В християнський період канонічне, але не кримінальне, право розширило традиційний смисл поняття святокрадство, розуміючи під ним і умисні дії, спрямовані на зневагу відносин пов’язаних з релігією.
Тобто, в першу чергу мова йде, все-таки, про крадіжку майна, а вже потім про образу почуття віруючих.
У таких містах як Луцьк, де магістрат судив за німецьким правом, лаву щороку мали обирати з семи осіб, але протягом 1621 року до її складу входило лише п’ять лавників, однак для прийняття рішення (кворуму) цього було цілком достатньо. Засідання лавничого суду у кримінальних справах, зазвичай, відбувалось у плановому порядку, і лише зрідка, у надзвичайних випадках, їх проводили в екстреному режимі (так звані гайні суди), коли вчинений злочин мав вагомий суспільний резонанс, а злочинець був пійманий на місці його вчинення разом із речовими доказами. Саме так, як це мало місце і у випадку з пограбуванням братської церкви.
Можливо, рішення у справі Валентія Лонського і, справді, має яскравий емоційний підтекст, оскільки більшість в обох колегіях Луцького магістрату посідали православні. Хоча їхні релігійні почуття і могли бути зневажені вчинком засудженого, проте чинили вони правосуддя з чітким дотриманням вимог діючого законодавства. До того ж, у них не було у цій справі конфлікту майнових інтересів, адже ні луцький війт Андрій Загоровський, ні інші посадові особи не були членами братства і не мали з ним, на той час, документально зафіксованих господарських відносин. Разом із тим, виконання судового вироку над Лонським мало б відбутися не на передмісті, а на ринковій площі Луцька, біля пренгира (pręgierza) – ганебного стовпа (стовпа ганьби), де зазвичай і виконували покарання.
Проте, не менш емоційною виглядає і протестація ксьондза Мартина Іздебського, оскільки складається враження, ніби він своєю заявою хотів звинуватити опонентів у блюзнірстві, під яким тоді розуміли злобний наклеп чи образу.
Поряд із святокрадством, блюзнірство, у ті часи, також відносилось до публічного звинувачення і у випадку з позовом супроти посадових осіб Луцького магістрату мало бути розглянуте в королівському суді.
Отримавши 17 лютого 1621 року від Мартина Іздебського публічну протестацію на дії посадових осіб Луцького магістрату, урядовці луцького гроду зрозуміли, що дана справа буде мати тривалу судову перспективу на найвищому рівні і тому вони вирішили вчинити процесуальну дію, яка передбачає письмове нотування фактів, що мають юридичне значення у справі. Саме тому протестація мешканців братського шпиталю, разом зі звітом возного, була складена дещо пізніше, хоча і того ж самого дня, 17 лютого 1621 року. Однак, вписали її до гродської книги першою, тобто у порядку, який відповідає логіці кримінального процесу: спочатку скарга потерпілої сторони, а вже потім апеляція від іншої зацікавленої особи. Як саме розвивались події навколо протестації ксьондза Іздебського, нам не відомо, хоча «возный енерал воеводства Волынского, шляхетный Станислав Пяновъский» і вручив 20 (26) квітня 1621 року «мандат его королевской милости под печатю меншое канцелярии коронное очевисто в руки урожоному его милости пану Андрееви Загоровскому войтови Луцкому дедичному…».
В цій історії цілком очевидним залишається тільки той факт, що дідичний луцький війт Андрій Загоровський ще понад тридцять років по тому впевнено тримав луцьке війтівство і помер на початку 1652 року.
Вважаємо, що проаналізований хід кримінальної справи є цінним для коректної та об’єктивної оцінки минулого. Визначено повноваження суду Луцького магістрату у виявленні, розкритті, розслідуванні та покаранні злочинця.